Ковельчани віддали останню шану Захиснику України Руслану Нечипоруку

Під час прощання у соборі Благовіщення Пресвятої Богородиці секретар Ковельської міської ради Оксана Багнова розповіла про життєвий і військовий шлях воїна, який у перший рік повномасштабної війни став на захист України.
 

Руслан народився у Ковелі 15 липня 1978 року. Закінчив школу №5, здобув фах будівельника у Луцьку. Будівництво стало справою його життя. Рідні згадують: він мав золоті руки, був працьовитим і господарським, усе робив на совість.

Найбільшою цінністю для нього була родина. У 2003 році Руслан одружився з Мирославою, став люблячим чоловіком і справжнім батьком для її доньки Олени. Того ж року в подружжя народився син Денис.
 

Він був турботливим і уважним, любив готувати для рідних, працювати по господарству, робити дружині приємні несподіванки. Для дітей залишався надійною опорою і мудрим порадником.
 

З початком повномасштабного вторгнення Руслан став на захист України. 5 травня 2022 року був мобілізований. Спочатку служив у тиловій частині, де, окрім виконання військових обов’язків, як вправний будівельник допомагав облаштовувати та ремонтувати приміщення для побратимів.
 

У січні 2025 року його перевели до 35-ї окремої бригади морської піхоти. Після навчання він вирушив на передову у Волноваський район Донеччини, де служив гранатометником десантно-штурмового відділення.
 

Тихий, скромний, небагатослівний у цивільному житті, на війні Руслан став рішучим і цілеспрямованим бійцем, був надійним плечем для своїх побратимів.
 

Потрапивши у зону бойових дій, Руслан усвідомлював усі ризики. Перед своїм першим і останнім виходом він відчував особливу тривогу. Це рідні зрозуміли з телефонної розмови — у його голосі звучало хвилювання. На згадку дружині залишилося останнє фото, яке він встиг відправити того дня.
 

22 березня 2025 року Руслан вирушив на бойове завдання. А 23 березня матрос, гранатометник десантно-штурмової роти батальйону морської піхоти військової частини А0216 Руслан Володимирович Нечипорук загинув поблизу населеного пункту Андріївка Волноваського району Донецької області.
 

Через неможливість евакуювати тіло з поля бою рідним довелося чекати 16 довгих місяців, перш ніж Захисник зміг повернутися додому.

У Руслана залишилися дружина Мирослава, син Денис, донька Олена, брати Святослав та Артем, сестра Людмила, рідні, друзі та побратими.

Війна забрала у родини майбутні плани — облаштувати придбаний будинок, проводити більше часу разом, просто жити своїм життям. Та вона не забере пам’ять про людину, яка була люблячим чоловіком і батьком, надійним братом, добрим другом і побратимом.
 

Оксана Багнова від імені всієї громади висловила щирі співчуття родині та близьким Захисника.
 

Низький уклін Захиснику. Світла і вічна пам’ять воїну.
 

Поховали Руслана Нечипорука на Алеї Героїв міського кладовища.