Історія сильної та красивої жінки. ІНТЕРВ'Ю

  Юлія Батенкова-Бауман: «Попросила у Бога щось цінніше, ніж олімпійське золото, і народила донечку Злату»

  Тендітна молода жінка з величезною силою волі, невтомним бажанням рухатися вперед, долаючи перешкоди будь-якою ціною, – Юлія Батенкова-Бауман. Сьогодні  нею пишається вся Україна, а знає цілий світ. Дівчина, яка у сім років залишилася сиротою, втративши у страшній автокатастрофі маму, братика та руку, здобула перемогу на останніх Паралімпійських іграх у Пхеньчхоні.  Золото Юля присвятила своїй донечці Златі.
 

 

 

  Юля народилася у Криму, про який досі згадує зі щемом та невимовним сумом у голосі. Проте на долю дівчини випало значно більше біди: в аварії загинула найрідніша людина – мама, а також братик. Сама Юля дуже постраждала. Лікарі боролися за її життя, і щоб врятувати його, дівчинці в комі довелося ампутувати руку. А потім був довгий рік реабілітації та найстрашніше усвідомлення того, що вона залишилася напівсиротою.

 

  Втратити маму – гірше, ніж втратити руку. Мені її дуже не вистачало, і досі болить ця втрата, – каже Юля.
 

  Згодом батько одружився вдруге з волинянкою, і дівчинка із Сімферополя переїхала на Волинь. Уже в Ковелі Юля пішла до сьомого класу, а там завдяки її цілеспрямованості та наставництву тренера Валерія Дружиновича серйозно зайнялася спортом.

 

  Спочатку не вірила, що в  мене щось може вийти, але сидіти на одному місці я точно не могла. Ще до смерті  матері я відвідувала художню гімнастику, тому до активного способу життя звикла, – розповідає Юля. –  Завжди була у формі і намагалися не відставати від інших. Активно займалася легкою атлетикою, зокрема долала важкі дистанції на 400 і 800 метрів. Я змагалася  на рівні зі здоровими дітьми і перемагала. Але треба було ще більше, аби втрапити до збірної України. Більше зусиль, тренувань, витримки…
 

 

  Паралімпіада у Пхьончхані, що відбулася цієї весни, стала вже четвертою для Юлі. Перед тим були роки виснажливих тренувань, робота над собою та неймовірна жага до перемоги.

 

 

  Зимовими видами спорту дівчина почала займатися ще з 2004-го і відразу стала призером на етапах Кубків світу з лижних гонок сезону 2004–2005 років.  Уже через кілька років Юля стала чемпіонкою, срібною та бронзовою призеркою з лижних гонок та срібною призеркою з біатлону Кубку світу 2007 року. Після того скринька медалей  її поповнювалася чи не щороку по кілька штук.  Юля побувала практично у всіх країнах, де відбуваються зимові ігри серед спортсменів-інвалідів: Норвегії, Фінляндії, Канаді, Швеції, Німеччині та інших.

 

  Щоб здобути перемогу, треба викластися на повну, але, навіть попри це, можна програти на якусь частку секунди, а можна відірватися від суперників, здобувши абсолютно переконливу перемогу. На останніх змаганнях у мене були два кардинально протилежні моменти: я вперше за свою спортивну кар’єру зійшла з дистанції та здобула олімпійське золото, – каже Юля. 

 
  І справді, під час змагань спортсменка занедужала: температура, кашель та гострий ларингіт не дозволили їй показати той результат, на  який розарховувала. Але практично в останні дні Паралімпіади тренер сказав, що Юля повинна взяти участь в естафеті 2,5х4 км.

 

  Я була у прекрасній фізичній формі, підкосило тільки здоров’я. Проте коли стала на лижі, то відчула в собі неймовірну силу та впевненість, відчула щось неймовірне – підтримку зверху. На естафеті я практично летіла на лижах та впевнено йшла до золота. Свою суперницю я випередила на рекордних 40 секунд! – із блиском в очах розповідає спортсменка.

«Попросила у Бога щось цінніше, ніж олімпійське золото, і народила донечку Злату»
 

 

  Трирічне маленьке непосидюще диво сидить у мами на колінах і постійно крутиться. Юля посміхається донечці Златі й розповідає далі.

 

  Усе в цьому житті робиться вчасно. Коли після третьої Параліміпади  я знову отримала срібно-бронзовий комплект нагород, але не здобула головної нагороди, то я попросила у Бога щось цінніше, ніж олімпійське золото, і народила донечку Злату.  Вона моє  щастя і головна цінність у житті, як і сім’я.
 

  Чоловік Микола, з яким Юля поєднала свою долю, – теж спортсмен. Познайомилися вони на змаганнях, а невдовзі одружилися та переїхали жити до Києва. Він, як і Юля, пережив автокатастрофу, де втратив ногу.  Але, як і дружина, не опустив руки, зайнявся плаванням та має у своєму списку не одну нагороду.

 

 

   Після переїзду на Волинь Юля з новою родиною спочатку жили у Шацьку, а потім переїхали до Ковеля. Там сім’я разом із названим братом Тарасом  мешкає досі.

 

  Звісно, я сумую за Волинню, як і за Кримом. Сімферополь, моя маленька батьківщина, стала тепер недосяжною. Болить серце і душа, що так сталося: я не можу повернутися туди, де народилася, де була жива моя мама. Залишилися спогади та люди, з якими я виросла.
 

  У Луцьку Юлі найдужче до вподоби старовинний замок Любарта. Найбільшою цінністю спортсменка вважає друзів, знайомих, з якими чимало пережила.

 

***

 

  Це дуже коротка історія сильної та красивої жінки. Її сила духу дасть фору найсильнішим. Своїми здобутками, нагородами й перемогами Юля довела, що все залежить лишень від  людини, її бажання бути кращою, успішнішою, щасливішою.

 

Спілкувалася Оксана Вашкевич 


Джерело: Твій портал