Школа життя ковельського журналіста

Петрику було всього сім місяців, коли родина через скруту покинула Волинь і виїхала в Наддніпров’я. Із ярликом «бандерівці» переселенці жили в сільській глиняній хаті, марно сподіваючись на краще. Доля виявилася немилосердною: під колесами автомобіля загинув батько. Мати залишилася сама на чужині з трьома неповнолітніми синами, Петрусь серед яких – найменший. Хлопці сповна спізнали сирітських поневірянь. Та всупереч негараздам намагалися будь-що знайти своє місце в житті, сподіваючись тільки на свій розум. Брат Василь вступив до Одеського державного університету, Сергій – до Вищого військового морського училища. А Петро закінчив Дніпропетровський державний університет за спеціальністю «філолог, викладач української мови і літератури». І для тодішнього російськомовного Дніпропетровська цей вибір виглядав щонайменше дивним, - пише "Слово Волині".

Працював кореспондентом, завідувачем відділу софіївської районної газети. Швидко переконався, що дорога правди – гірка і терниста. На щастя, в оточенні Петра було чимало журналістів-однодумців. Саме вони дали йому рекомендацію до Національної спілки журналістів України і горою ставали на захист вільного слова молодого публіциста.

Після смерті матері вже тридцятилітній Петро Горщарук вирішив навідатися на свою малу батьківщину. Тут зрозумів, що через десятиліття повернувся додому. А на ту пору в редакції ковельської міськрайонної газети була вакансія кореспондента, яку світлої пам’яті колишній редактор Василь Бородчук запропонував Петрові. Ось так почалася творча біографія Петра Горщарука на Волині.

За допомогою колег з обласного радіо створив у Ковелі міську редакцію радіомовлення, котру й очолював тривалий час. Там пройшли свій журналістський гарт Ярослав Гаврилюк, Тетяна Сачук, Наталія Устимук. Спочилий у Бозі Борис Клімчук якось сказав: «Ковельське радіо – це маленьке «Бі-Бі-Сі». То була найвища оцінка роботи творчого колективу ковельських радійників під керівництвом Петра Юхимовича. Цей доробок помітили й у Києві, тож Петра Горщарука запросили на роботу в республіканську газету «Сільські вісті» власкором у Волинській області.
Відтоді в полі зору журналіста завжди були і залишаються прості люди. Він радіє їхнім успіхам, співпереживає, журиться, розраджує в горі, пропускає крізь душу людський біль і приходить на допомогу. За часів Кучми писати правду означало ризикувати своїм життям. Петро Горщарук ризикував, наражався на неприємності, погрози, але не здався, не продався і не купився. Таким самим принциповим лишився й досі, досяг успіху в житті не завдяки, а всупереч своїм тоді іменитим «попутникам».

Ковельчани шанують Петра Юхимовича: обирали його депутатом Ковельської міської ради, двічі – депутатом обласної ради. Його часто можна зустріти в місті й просто поспілкуватися – любить ходити пішки. Про наболіле не тільки пише, а й намагається допомогти. У нього немає орденів і звань, однак, як писала Ліна Костенко, «…митцю не треба нагород, коли в нього є народ». У Петра Горщарука є отой рідний волинський народ, якому вірно служить от уже 35 років, і саме завдяки цьому вважає себе багатим та щасливим.

05-10-2015

Повернутися назад